Аби стати другом для українця потрібно пройти вогонь, воду і мідні труби – у цьому переконаний Чонг Лі.

За період свого навчання в Україні він зрозумів, що знайти справжніх друзів – то нелегка справа. "У Китаї, коли ти знайомишся з людиною, то одразу можеш назвати її своїм другом, – пояснює він. - В Україні ти можеш ходити зі своїм новим знайомим на вечірки чи у кіно, а через кілька місяців він скаже, що ви і не друзі навіть. Просто проводите разом час".

Для мешканців КНР є звичним називати і вважати другом людину, з якою ви нещодавно познайомилися. Друг друга автоматично є й твоїм другом.

Чонг Лі розповідає, що у відкритості китайців є як переваги, так і свої недоліки. Наприклад, новий знайомий через годину вже пригощає вас у ресторані, чи може приглянути за малечею, допомогти з пошуком житла. Але у цьому випадку від вас будуть очікувати того самого.

Стефані родом з Бельгії, подорожувала Україною кілька тижнів: "Я маю дивні почуття після цієї поїздки. Українці – дуже розумна нація. Вони начитані та добре освіченні, але я так і не зрозуміла, чому вони зрідка звертаються по допомогу до лікаря. Кожен українець, який мені зустрічався, волів лікуватися сам удома. Наче він мав спеціальні знання та освіту, знав краще що і як. Але ще дивніше, що в аптеці можна придбати ліки, включно з антибіотиками, без спеціального рецепту. У Бельгії це неможливо".

У країнах Євросоюзу аби купити ліки, треба мати рецепт і відвідати попередньо лікаря. Без рецепту ви можете розраховувати на засоби особистої гігієни, пластир та презервативи.

Також Сефані здивувало як українці приходять у гості. "Українці часто просто дзвонять і кажуть: "Зараз буду". І все. Або навіть не дзвонять, а просто приходять. Спочатку мені здалося це нахабним втручанням, але після кількох таких відвідин, я зрозуміла, що українці гостинна та більш відкрита нація. Цей спосіб ходити у гості я б забрала до Бельгії. Думаю, це зробило б нас більш дружніми".

Для бельгійців прийнятним буде подзвонити та домовитися про зустріч. Має бути обумовлено день та час, їжа та напої (які приносять гості і які приготує господиня), дозвілля. Прийти без запрошення – виявити неповагу до особистого часу господаря, навіть якщо це батьки.

"Я постійно про це забував! Я йшов, не роззуваючись, і натикався на суворий погляд господині, – пригадує Кріс, студент за обміном із США. - Одні українці просто знімають взуття, інші – пропонують тобі хатнє взуття. Хатнє взуття! Напевно, це існує лише в Україні. Інколи воно буває дуже кумедне, особливо для дітей. Я розповідав про це своїм друзям. Дуже смішно".

У Сполучених Штатах знімати взуття вдома не прийнято. Прохання зняти взуття у гостях може декого навіть образити.

Але варто пам’ятати, що американці майже завжди користуються приватним авто, зрідка ходять пішки, а вулиці важко назвати брудними, тому і саме взуття не залишить плям на килимі.

Фернандо родом із Мексики, але вже рік працює в Україні. Його дивує вимогливість українців.

"Якщо ти щось пообіцяв, то маєш це виконати, –зазначає чоловік. - Так, це не погано і робить стосунки прозорими, але мені здається, що українці від того знаходяться у постійному стресі. Вони завжди комусь щось винні. Українці не можуть повністю розслабитися: вони слідкують за часом, за людьми, які їм щось обіцяли, і яким вони щось обіцяли".

Фернандо пояснює, що обіцянка для мексиканця – це спосіб бути дружнім. Сказати відверто "ні" – невиховано та грубо. Це показує не стільки неможливість обіцяного, як ваше упереджене ставлення до людини. Тому українці у Мексиці часто дивуються, що їх нові знайомі обіцяли допомогу, а потім зникли. А то була просто дружня бесіда, як про погоду чи кіно.

Юля живе з чоловіком на Сицилії, проводить екскурсії та має блог, де розповідає про життя місцевих. Дівчина каже, що деякі сицилійські звички довелось засвоїти, бо українські видавалися варварськими для місцевих.

"Якщо тебе щось турбує, то не можна так просто взяти і сказати про це. Сицилійці намагаються уникати відвертих конфліктів, – пояснює вона. - Так, наприклад, якщо ви зробили замовлення у ресторані і офіціант щось переплутав, то ви не можете вимагати поміняти страву, чи взагалі відмовитися платити. Натомість ви просто не йдете сюди наступного разу".

За словами Юлії, така поведінка зменшує рівень напруги на острові, де майже всі всіх знають. Якщо конфлікту не уникнути, то варто його зменшити. Є велика ймовірність, що в подальшому з цими людьми вам доведеться ще працювати, отож всі взаємно чемні.

"Я би радше сказав: "складний гумор", – ділиться Батур з Туреччини. - Український жарт, він як капуста, – купа нашарувань. Тобі розказують половину історії, а решту половину ти маєш здогадатися сам. Найгірше, що смішна якраз друга половина. Але там можуть бути культурні особливості, менталітет, історичні події, про які ти навіть уявлення не маєш, бо не народився у цій країні. Жарти – це важко".

Батур пояснює, що турецькі жарти найчастіше мають повчальну мету. Це такі-собі міні-історії, де один герой намагається хитрувати, але залишається ні з чим. Хлопець каже, що вони зазвичай зрозумілі без додаткових знань культури.

Мері – домогосподарка, типова мешканка Західного Кербі, Велика Британія. Вона дивується як багато встигають українські жінки, але собі жінка б такого не побажала.

"Українська жінка, як герой коміксу, може все і скрізь встигає, – зауважує Мері. - Вона може бути у відпустці по догляду за дитиною, готувати для родини, прибирати будинок і мати декілька годин підробітку одразу. Але найдивніше, що українські жінки будуть відчувати, що при такому навантаженні, вони десь не встигли. Жінки Британії не намагаються встигнути все. Або робота і кар’єра, або сім’я і малеча".

Рамдані родом з острова Ява, Індонезія. Він розповідає, що у його країні незнайомці легко йдуть на контакт, можуть погомоніти у черзі чи на зупинці. В Україні ж його вразило, що місцеві вороже налаштовані один до одного. Особливо, коли мова йде про дітей.

"У нас у супермаркеті чи на вулиці, якщо ти зустрінеш абсолютно незнайомих людей з дитиною, то не буде зайвим сказати щось малечі, потріпати за щічку і задати декілька ввічливих питань батькам,– пояснює хлопець. - Якщо ж зробити це в Україні, то найкраще, на що можна розраховувати – це холодний погляд батьків".

Рамдані з цього робить висновок, що "українці недружні до дітей".

Він розповідає, що в індонезійській культурі дитина важить багато – це не просто продовження роду. На деяких островах дитину вважають реінкарнацією предків, на інших – перші півроку дитина є богом. В Індонезії не звертати уваги на дітей нечемно, а от погладити по голові, взяти на руки і задати декілька питань – звична справа.