Кіберспорт як професія: як почати грати за гроші

Повідомляє studway.com.ua 17.09.2018 11:17

Фото з мережі Інтернет

Підозрілі хлопці й дівчата, завжди заховані за екранами моніторів. Нервові, холеричні й замкнуті, вони не їдять, не сплять і не спілкуються з людьми. Вони кіберспортсмени – професійні гравці в комп’ютерні ігри, які закинули навчання й не розуміють, чого від них хочуть батьки. Але чи так усе насправді?

Ми поспілкувалися з двома кіберспортсменами і розпитали, як розвиватися у сфері, чи можливо, не виходячи з дому, заробляти великі гроші і як поєднувати спорт з особистим життям.

Сергій Золовкін цього року закінчив факультет авіаційних і космічних систем «Київського політехнічного інституту», грає вже шість років. Улюблені ігри – Counter-Strike: GO і PUBG. Денис Петренко вчився на фізматі Ніжинського державного університету, грає вже п’ять років. Улюблена гра – Dota.

Про те, як усе починалося

Сергій: Я почав захоплюватися комп’ютерними іграми, як тільки тато купив додому комп’ютер. Мені було років п’ять. Першою грою був якийсь «Аладдін», де потрібно було кидатися яблуками. Після цього тато почав захоплюватися стратегіями, а я спостерігав, учився. Згодом у нас сформувалося ком’юніті з кількох хлопців з під’їзду, які теж любили ігри. Ми почали збиратися одне в одного вдома й грати.

Денис: Як і всі, я з дитинства захоплювався іграми. У 17 років почав грати в Dota – для кіберспорту це дуже пізній початок. На початку я не розглядав геймінг як кар’єру чи професійний спорт. Ми просто грали з друзями, щоб убити вільний час. Це вже потім я почав більше заглиблюватися, цікавитися. З’явилися перші скромні результати – і я пішов далі.

Сергій: З розвитком комп’ютерів та інтернету ігри почали виходити одна за одною. Ми навіть не завжди встигали за трендами. Коли мені було 11 років, я переїхав з Харкова до Києва і покинув нашу «дворову» компанію.

Тато підігнав мені новий комп – і я почав грати в Counter-Strike.

Про першу команду

Сергій: У Counter-Strike я грав днями й ночами. Моє літо між 7 і 8 класами минало за графіком: о 8 ранку проводжав маму на роботу, потім сідав за комп, о 10 вечора зустрічав маму з роботи, лягав спати, наступного дня о 8 ранку прокидався, і так по колу. Потім я перейшов в іншу школу, познайомився з новими людьми. Ми організували команду з п’ятьох гравців, брали участь у school cups (шкільні чемпіонати – прим. ред.), які проводили на тодішній CyberArena. Але вигравати не вдавалося.

Денис: У першій команді були мої друзі, такі самі хлопці з Чернігова, які просто грали в одному комп’ютерному клубі. Бувало, ми в онлайн-режимі добирали гравців з інших міст.

У 2015 році в нашому місті проводили турнір з малесеньким призовим фондом – до 2 тисяч гривень на команду. Але це була перша серйозна подія. Тоді я ще нікого не знав: просто прийшов на змагання з друзями зі свого району. Після цього я почав витягувати по одному гравцю з кожної команди, які були на турнірі, і з них зробив одну сильну команду. На чемпіонатах у Києві ми вже посідали призові місця.

Про перші успіхи й розчарування

Сергій: Після вступу до університету я захопився грою Dota, почала формуватися нова команда. Гравці були з різних міст: Харків, Київ, Одеса, Запоріжжя. Усе в онлайн. За таких умов важливо узгодити графік: усім п’ятьом людям з команди має бути зручно одночасно вийти в гру. Якщо це школярі, їхню увагу не повинні відвертати батьки, які до того ж можуть забрати кабель. Правда, майже в усіх завжди був запасний.

Зрештою, я сам потрапив у таку ситуацію. Батьки забрали мене на кілька тижнів до села. Замість мене в команду взяли іншу людину, а я далі грав у Counter-Strike на аматорському рівні.

Денис: Ми на той час були найперспективнішими, досягли успіхів за дуже короткий проміжок часу, тож нас помітила одна організація й почала спонсорувати тренування. Базою для нас стала орендована чотирикімнатна квартира, забита комп’ютерами. В одній кімнаті ми грали, в інших – їли й спали. До 16:00 усі сходилися з навчання й роботи, починали тренуватись і так засиджувалися до ночі. Оскільки я був капітаном і збирав ту команду, то мусив вести їх до кінця. Відповідно, доводилося відпрошуватися з пар, а іноді – просто прогулювати.

Сергій: На третьому курсі я побачив оголошення про набір волонтерів на перше змагання з Counter-Strike просто неба із запрошеними командами з Європи й Америки, яке організовував український турнірний оператор StarLadder.

Волонтерити мені сподобалося. Як наслідок, я почав працювати посередником між командою і турнірним оператором. Допомагав гравцям, бігав для них до магазину. Найважливіше, що я там отримав, – унікальний доступ до ігрової зони. Так півтора-два роки я на голому ентузіазмі бігав з турніру на турнір, знайомився. У результаті оператор запропонував мені полетіти працювати до Китаю в складі їхньої команди на чемпіонат світу з кількох дисциплін: CS, Dota, HS, StarCraft. Я відповідав там конкретно за Counter-Strike.

Денис: На відборі на чемпіонат світу ми дійшли до фіналу, але там вийшли на професійну й наддосвідчену команду. У них була своя організація, тренери, менеджери, навіть особисті психологи для кожного гравця. Першу гру ми в них виграли, а потім розслабились і програли дві наступні. Це був шанс увірватися до великого спорту, який ми не використали.

Після відбору деякі гравці з нашої команди зазналися, перестали тренуватися, захотіли грати лише на турнірах. Результати погіршали. На серйозних змаганнях ми почали займати 2-3 місця, мені довелося розпустити команду: не було більше стартового натхнення. Тоді більшість грали за ідею, тепер – для того, щоб задовольнити власну гординю.

Про перші серйозні результати

Сергій: До Китаю я полетів лінійним суддею. Завдання було неважке: слідкувати, щоб не було порушень правил, нагадувати командам, щоб не затримувалися зі стартом, відбирати карти для гри. Мені оплатили дорогу, проживання, видавали непогані добові, які в мене ще залишились як заощадження. Але найголовніше те, що я набув безцінного досвіду суддівства на чемпіонаті світу.

Після Китаю почалися регулярні виїзди на закордонні турніри в ролі судді.

Згодом до StarLadder узяли штатного лінійного суддю, а мене відправили на логістику. Я зустрічав і проводжав команди, координував їх під час турнірів. Тепер за кожен івент почали давати зарплату – приблизно дві тисячі за тиждень роботи. Небагато, але я займався цим не заради грошей.

Денис: Я дізнався про те, що серед 72 університетів проводять усеукраїнський University Cup. Недовго думаючи, зібрав усіх своїх друзів-студентів. Ми швидко організували команду і взяли участь. Фінал відбувався на CyberArena за підтримкою Федерації кіберспорту України. Там ми, нарешті, посіли перше місце.

Із цієї команди залишилися 3-4 гравці, які справді стараються, тренуються і хочуть грати. Тепер це моя основна команда, для якої ми досі не можемо знайти п’ятого гравця на постійній основі. Для кожного турніру ми знаходимо нову людину, але взагалі слот вільний.

Про роботу й гроші

Сергій: Сьогодні я працюю в StarLadder серверним суддею. Моє завдання – проводити онлайн-матчі й з них відбирати команди на участь у великих світових турнірах. Я просто вирішив для себе, що хочу допомогти цим 18-19-річним хлопцям, які ще мають у запасі час навчання в універі.

Денис: Я член Федерації кіберспорту України, голова свого регіону. Кожен місяць-два роблю турніри для місцевих команд. Разом з іншими членами організації ми орендуємо комп’ютерні клуби, робимо стріми, організовуємо місце для глядачів. Квитки продаємо по 30 гривень, що заледве окупає оренду. Самі ми на цьому нічого не заробляємо. Організація забезпечує гравців призами. Це набагато легше, ніж було раніше, коли доводилося самим шукати спонсорів, випрошувати фінансування.

Головна мета нашої діяльності – зробити кіберспорт офіційним видом спорту в Україні. Тоді можна буде розраховувати на державну підтримку, повноцінні тренувальні бази, схожі на ті, які мають регіональні футбольні клуби, зрештою, на офіційний заробіток.

Є приватні організації, де платять гравцям, є окремі популярні стрімери-коментатори, аналітики. Останні потрібні переважно у сфері бетингу (ставки на виграш певної команди – прим. ред.). Якщо вони роблять «правильну» аналітику й відгадують, яка команда виграє, отримують приблизно 200 гривень за поєдинок. Якщо не відгадують, то, відповідно, не мають грошей. За день відбувається приблизно шість поєдинків.

Щодня проходить купа онлайн-турнірів на маленькі виграші. Ми в такі інколи граємо, але там дуже велика конкуренція.

Про сім’ю та особисте життя

Сергій: Із сім’ї мене завжди найбільше підтримувала бабуся. Перед кожним турніром вона дуже вболівала, бажала успіхів і давала настанову, щоб я там усім «наваляв». І щоразу казала: «Знову програв? Ну, нічого, буває!»

Денис: Батьки «пиляли» мене до років 17-18. Потім ми почали грати в команді, отримувати зарплату в організації. У нас була фіксована ставка на місяць і окремо відсоток з турнірів. І ставлення батьків відразу змінилося. Вони стали більш поблажливими до того, як я проводжу час.

Сергій: Ти не можеш професійно грати і при цьому ботанити в навчанні: у тебе просто немає на це часу. Вісімнадцятирічні хлопці, які з 11-12 років грають в ігри, можуть розширити своє коло спілкування максимум до друзів з універу чи школи. У них немає часу на гуртки, секції, на вечірні прогулянки, на те, щоб сидіти на майданчиках і пити пиво.

Денис: Я б не радив заводити стосунки, коли виходиш на серйозний рівень. Сварки, проблеми, неприємні розмови з дівчиною – це все дуже тисне під час гри. Ти зосереджуєшся не на тому. Деморалізація, поганий настрій у тебе – і псується настрій у всієї команди. Відповідно, ви показуєте погані результати. Можна елементарно програти не через техніку гри, а через моральне та емоційне виснаження.

Якби я повернувся на 5 років назад, то не починав би тривалих стосунків. Я втратив рік, за який перестав грати. Я був у жахливій депресії і не міг зібратися. Це був найгірший період мого життя: я просто лежав і дивився на стелю. Якби не це, то вже тепер я грав би в серйозних командах.

Про те, з чого варто все починати

Сергій: Тобі завжди потрібно бути останнім у рейтингу. Якщо ти довго тримаєшся на високому місці в команді, потрібно переходити на новий рівень, де знову будеш на дні. Тоді в тебе знову буде мотивація стати найкращим.

Де знаходити можливості? Наразі існує купа інформаційних ресурсів, які анонсують турніри. Також можна моніторити сайти конкретних турнірних операторів.

Якби я мав змогу повернутися в той час, коли тільки починав грати, то порадив би собі зосередитися на одній конкретній грі, не робити перерв, раніше виходити на онлайнові LAN-чемпіонати: хоча б приходити на них і просто дивитись.

Збирай онлайн-команду, ходи на турніри, де або ти помітиш хороших гравців, або тебе помітять, і наступного разу вас прийде вже двоє. Спочатку тебе запрошуватимуть на івенти просто тому, що з тобою цікаво говорити, а потім уже дізнаються про тебе більше й оцінять як потенційно хорошого гравця.

Можливості є. Головне – не витрачати час на те, щоб думати й вагатись, а просто використовувати можливості на повну.

Опубліковано : 17.09.2018 11:17