Мій священник – доктор богослов’я отець Юстиніан Городечний

Повідомляє Бізнес Компаньйон 26.03.2021 23:26

Фото Олег Жак

Отець Юстиніан Городечний – священнослужитель церкви Святого апостола Петра в Тернополі та протоігумен монастиря Ордену отців-францисканців східного обряду в Україні нещодавно захистив дисертацію і став доктором богослов’я. Я й до того знав, що він – людина глибокої віри, енциклопедичних знань, нестандартних думок… Адже отець Юстиніан – мій священник.

– Отче, Ви стали доктором богослов’я. Чому захищалися саме в Люблінському католицькому університеті?
– Захист моєї дисертації – історія десятирічної давності. Ще у 2010-му мої настоятелі скерували мене на навчання до католицького університету. Там працювали співбрати з нашого францисканського ордену. Один із них – професор Славомір Ледвонь побачив у мені потенційного науковця. Я не заперечував. Але у зв’язку зі своїм настоятельством, іншими обов’язками навчання то призупиняв, то поновлював.

– Якою була тема дисертації?
– Офіційно вона звучала так: «Людина – епіфан (об’явитель) Бога у творчості Г. Сковороди (1722–1794)». Чому я вибрав Сковороду? Бо хотів досліджувати не когось із західних мислителів, а нашу автохтонну постать, яка була б справді пов’язана з українською думкою, культурою, філософією. І між іншим тому, що його називали українським Франциском. А потім я побачив, що ця глибоко духовна особа завжди намагалася докопатися до самої суті. І він був аконфесійним, тобто міг би запропонувати українському соціумові щось таке, що б об’єднувало. У своїх наукових пошуках я ніколи більше не зустрічав такої багатогранної особистості.

– А Ви не стикалися з браком джерел для вивчення Сковороди, бо радянські історики показували його мандрівним філософом із нахилом до атеїзму…

– То цікаве явище. У своїй роботі я звертаю увагу на те, що Сковорода, коли йдеться про його богословську спадщину, є ще недослідженим. Поняття праці, любові до селянства, філософського атеїзму, коли він відкидав зовнішнє благочестя, насміхався з монахів… Саме ті нюанси пропагувала радянщина, й історики не мали волі, аби дослідити його багатогранніше. А я собі поставив за мету довести, що Григорій Сковорода, крім того, що був філософом, науковцем-філологом, педагогом, він був ще й богословом. У його творах є понад 6000 посилань на Святе Письмо. Він сам себе називав любителем священної Біблії. І мені здається, що я це завдання виконав. Мої рецензенти, професори з Варшавського та Опольського університетів, були захоплені і працею, і Сковородою. Для порівняння: якщо мій захист тривав хвилин 20, то рецензент говорив про Сковороду вдвічі довше. Поляк зізнався, що ніколи навіть не міг припустити, що Україна має таку перлину, такого синтетика Сковороду – багатогранну людину, яка вміє поєднувати протилежності, показувати багатство в різноманітності.

– Ви не думали, що нинішня українська історія повинна відкривати для Заходу всіх своїх великих людей? Бо Європа часто сприймає нас через призму ще радянської науки…
– Я думаю, що так. Люди хочуть нині більше духовного, ніж матеріального, хочуть глибини і в Сковороди можна це знайти. Це людина, яка тішиться плодами своєї праці в учнях. Неймовірний приклад для педагогіки. Для нього найпрекрасніша нагорода – бачити своїх мудрих учнів, які чинять за заповідями Божими. І в тих питаннях він є нині кричуще актуальним. Чому ми нині «жеремося» через дрібниці? Латинники кажуть, що хліб має бути не квашений, православні – що квашений. Чому для Бога має бути важливішим зовнішнє почитання, а не те, чого прагнуть люди. І Сковорода каже, що найбільшим злом людини є її забобон, упередженість, неосвіченість, небажання діалогувати, шукати істину. Я побачив, що Сковорода відкритий до діалогу, вміє слухати і збагачувати, сприймає критику.

– Що Вам дає науковий ступінь? Ви хочете піти в науку, чи якісніше доносити слово Боже до прихожан?
– Мені важко сказати, де я буду реалізовуватися. Від Сковороди я пам’ятаю такий хороший вислів: «Учений премного жрет, а мудрий мало яст, но со вкусом». Насправді я би хотів розвиватися в такому напрямі, аби слово Боже мене «куражило». Бо Сковорода не писав творів для власного визнання, а як подарунки. Але в такий спосіб, аби слово запалювало людей, спонукало до добра. І саме в цьому Сковорода для мене цінний. Якщо науковість веде до того, аби я ставав кращою людиною, то так. Але якщо я маю лише примножувати стоси написаних творів, то… ліпше дати собі спокій. Тому я відкритий для різних пропозицій. Якщо б мене покликали викладати в семінарію, я б із радістю пішов. Чи в якийсь університет, де я міг би викладати вступ до філософії, богослов’я, релігієзнавство. Чи просто читати лекції про Сковороду.

– Ви досліджували шлях до Господа Сковороди. А яка Ваша дорога до Бога. У книзі «Шлях до монастиря» Ви розповіли саме про цю?
– Так, я там розповідаю про свій шлях. Уже в сім років я хотів стати священником, пробував правити службу, а моя тітка, яка вчила мене молитися, була дяком. Їй важко було ходити, я водив її до церкви й любив там бути. А коли трохи підріс, то почав цікавитися монастирями – у Львові, Червонограді. У другому дозволили навіть на літніх канікулах пожити з монахами. У монастирі я зустрівся з Маркіяном Когутом, який тривалий час був на засланні в Сибіру. Я дуже любив спостерігати в каплиці, як 90-літній старець стоїть на колінах перед престолом і молиться. Хотілося такій людині бути корисним, а йому то подобалося, кликав мене до своєї келії, де було багато книг. Він знав греку, латину й розказував багато повчальних історій. Я мав тоді 12 років і його кричуща тихість, глибина думки і духа, багатство душевне, витримка так мене захопили, що я не мав сумнівів: належу вже не собі, а комусь вище. І коли мені виповнилося 15 літ, я захотів учитися в примонастирській школі в Жовкві. Там почав читати богословську літературу, особливо про святого Франциска. А в моєму рідному селищі Судова Вишня на Львівщині якраз служили францисканці. Я вирішив пов’язати своє життя з ними та разом служити Господу. Вступив до ордену, тоді це було в Польщі, навчався там з 1999 до 2005 року і згодом приїхав до Тернополя.

– Ви погоджуєтеся, що Україна переживає занепад віри?
– Я думаю, що то всеохопне явище – не лише для України, але і Європи. Дехто каже, що найбільшим випробуванням для віри є зло, біда. Але мені видається ще більшим випробуванням добробут. І заможна Європа не завжди це випробування вміє подолати. Погодьмося, в Україні є занепад не лише віри. Йдеться і про політичні, соціальні, культурні негаразди. У такій ситуації я думаю, що церковні стосунки вимагають акцентованіших дій, більшої відкритості. Наприклад, нині обговорюється питання християнської етики в школах. Це свідчення слабкості церковного організму, відсутності її сильного голосу в суспільстві. Очільники різних конфесій мали б згуртуватися і сказати: Україна так мало завдячує церкві, християнству, що його треба витіснити зі шкіл? І чи то є справжня свобода, коли в школах розповідатимуть не про чесноти, любов до ближнього, а про підерастію, розпусту?

– Хто мав би згуртувати різні конфесії?
– Є така структура, як Рада церков. І не має значення, хто стане ініціатором – Епіфаній, Святослав, Онуфрій. А має значення, аби то церковне об’єднане тіло було активнішим, гуртувало, відповідало на виклики суспільства. Натомість маємо міжконфесійну боротьбу, війни за парафії та парафіян…

– А от до церкви Святого Петра приїжджають віряни з різних парафій Тернополя. Кажуть, тут особлива атмосфера без фальші, без намагання заробити на послугах. Але церква – теж господарська структура. Як ви виживаєте в нинішніх умовах?

– Найважливішою засадою є те, що ми покладаємося не на людей, а на Бога. Ми повинні довіряти Господові і знати: він ніколи не залишить нас без своєї підтримки. Що Бог дав сьогодні, тим сьогодні ми й розпоряджаємося так, аби воно служило добру інших людей та нашої братії. Ви згадали про такси за послуги… Для мене то є дуже великий мінус, коли церква виставляє ціну Божим благодатям. Чому? Бо все, що Бог дає людині, є безкоштовним. І в канонічному праві римо-католицької церкви, і в кодексі канонів східних церков записано, що віряни через свою убогість не повинні бути позбавлені Божих таїнств чи душпастирської опіки. Коли згадуємо початкове християнство, то в діянні апостолів сказано – вони мали все спільне й ніхто ні в чому не відчував нужди. А нині, коли людина приходить до церкви, ми не питаємо, чи вона має що їсти, чи має чим заплатити за “комуналку”, за ліки? Тоді гріш ціна такому християнству. Я вважаю, що завдання церкви – бути ланкою зв’язку між бізнесом і тими, хто потребує. Монахи не мають і не можуть мати приватної власності. Тому їм простіше зводити заможних людей і людей у потребі, аби вони допомагали одне одному.

– У Вашій практиці такі випадки вже були?
– Так! Були, є і будуть. І то найменше, що церква може зробити. А найбільше – дати людині Бога, прищепити любов до Творця, віру, надію. Коли людина сповнена Богом, вона не має страху, нею вже не можна маніпулювати. Вона буде в змозі сама давати собі раду. Аби церква вселяла таку впевненість, то в ній мусить бути організована спільнота, здорове середовище. Мені розповідала знайома, що коли приїхала в Італію і прийшла до священника зі своїми проблемами, він узяв її за руку і завів у сусідню кімнату, де сиділо з десяток людей. Її посадили посередині, вислухали і відразу стали пропонувати допомогу. Потім вони разом почали молитися за цю жінку. І вона зізналася, що ніколи в житті не почувалася такою любленою, потрібною. Їй дали номери телефонів, домовилися про наступні зустрічі, сказали – приходь, дзвони. То не ми робимо добро, це через нас тобі допомагає Господь. Для мене нині є пріоритетом створення таких спільнот.

– Отче, у фейсбуці Ви відреагували на ситуацію з повішеним собакою. Засуджуючи нелюда, звертаєте увагу, що люди часто віддають данину моді, замість навчитися визначати справді важливі речі?
– Часто читаю в соціальних мережах, у ЗМІ, що в Тернополі собаки щеплені, що їх стерилізують, годують, за ними ведеться нагляд… І водночас зустрічаю багато вірян, яким живеться важко, вони не мають коштів навіть на ліки і то мало кого цікавить. Дуже боляче та прикро, коли тваринам приділяють більше уваги, ніж людям. Ніколи не забуду, як одного разу до монастиря прийшла бабця і простягнула через віконечко порожній флакон. Це була пляшечка з-під якогось препарату. Видно було, що бабця страждає без нього, терпить великі болі, але не має грошей купити собі цей препарат. Я взяв флакон і пішов до аптеки. Думав, коштує гривень 500, а виявилося, що понад 2000. І це було років п’ять тому. Я купив ці ліки, віддав жінці і сказав: «Прошу пані, ми можемо не мати для вас грошей на ковбаси, торти, але коли йдеться про ліки, особливо від болю, ви ніколи не стидайтеся про це говорити. Бо ми самі не стидаємося, самі жебраємо. І нам не соромно, бо Господь теж просив і жив від милостині.
А часто від нашої байдужості люди втрачають віру, не йдуть на контакт. Наприклад, ми організовували Святвечір для людей похилого віку, а потім взагалі хотіли при монастирі організувати світлицю, аби старші люди проводили час у спілкуванні, могли випити чаю. Але вони не повірили, що хтось просто так хоче для них зробити добро…

– Не прийшли?
– Ні. Ніхто… Сказали, що бояться афери, ніби ними хочуть зманіпулювати, посягнути на житло. Просто знедолені, серед яких є і молоді, і старші, приходять на безкоштовні обіди і потім вдячні за турботу. Але коли хочеш зібрати лише старших людей, вони сприймають це із засторогою. І я не дивуюся, бо дуже багато таких випадків, коли самотніх виганяли з квартири просто на вулицю.

– Отче, а про що найбільше просите Господа у своїх молитвах?
– Аби він зберігав мене у вірності собі. Щоби я не був залишений наодинці зі своїми думками, помислами і бажаннями, щоби я не був ними розтерзаний. Також молюся за інших людей, які потерпають від труднощів, хвороб. Молюся за себе і за братів. Маю найбільшу мрію і молюся, аби францисканці дійшли вже до автономії в Україні. Наші настоятелі з Польщі теж не проти, але нам бракує персоналій, тобто братів, аби створити вищу структуру. Хочу свою дисертацію про Сковороду перекласти українською мовою і видати окремою книгою. Парафіяни натякали, що настав час видати збірник своїх проповідей. Маємо ще одне велике покликання – добудувати реабілітаційний центр для дітей із ДЦП у Гаях Шевченківських. Там постає цілий комплекс із басейнами, іпотерапією, соляними кімнатами… Це соціальний проєкт, а не комерційний. Церкві та монастиреві важко завершити його самотужки. Тому думаємо як долучити бізнес, державу, органи місцевого самоврядування. Бо хворі дітки – наша спільна турбота, тому не покладаємо рук і просимо Господа про милосердя і допомогу…

Василь ТОМИН

Опубліковано : 26.03.2021 23:26