Пан+пані: перший редактор нарешті зізнався у своїй орієнтації

Повідомляє Оксана Хмельовська 14.02.2017 08:13

Фото з мережі Інтернет

Останні майже 20 років Зиновій Фрис  живе у чеській столиці: сюди на роботу він приїхав на запрошення радіостанції «Свобода». Загалом у фаховій журналістиці – 40 років, за цей час працював  відповідальним секретарем тернопільської обласної молодіжної газети "Ровесник", редактором районної газети у Чорткові, редактором тижневика «Заповіт», власкором «Київських відомостей» у країнах Балтії і Скандинавії тощо. Але в його біографії є не тільки суцільна політика-соціалка, а й пікантніша тематика. Саме він на початку 90-их очолив перше еротичне видання в Україні – «Пан+Пані», яке нажило чимало ворогів-моралізаторів, але набагато більше – вдячних читачів. 

—Пане Зиновію, робота в «Пан+Пані» якось серйозно вибивається з контексту вашої журналістської діяльності.

— Найперше, що мушу сказати, на тлі нинішньої вульгарщини і порнографії, що заполонили ринки, «Пан+Пані», з мого погляду, виглядає розумним і майже цнотливим виданням. Таких вже, здається, нема зараз в Україні.

А якщо говорити по суті запитання, то «Пан+Пані» — лише фрагментик моєї журналістської біографії, все решта — винятково соціально-політична сфера. Тим не менше, були випадки, коли мені доводилось ледь не виправдовуватись перед «високоморальними» особами за причетність до цього видання. Відчув я і таку відверту поблажливість, що межувала з презирством… Але ці люди або не бачили і не читали цю газету, або вдавали з себе псевдоцнотливих істот. Факт дворічного редагування «Пан+Пані» пробували свого часу використати і як компромат, вкупі з тим, що я був короткий час у КПРС. Але на відміну від деяких великих патріЙотів, я ніколи нічого не приховував. Про КПРС, до речі, я сам сказав своєму новому шефові, коли приїхав до Праги в штаб-квартиру радіостанції «Свобода». Спрацював на випередження, так би мовити. Думав, одразу проженуть. Залишили… Американці — народ прагматичний, вони не хапаються за дрібниці, якщо бачать перед собою фахівця.

— Чи не вважаєте ви, попри досвід у політичній журналістиці, що саме робота в «Пан+Пані» принесла вам найбільшу популярність?

— Мабуть, так воно і є. І це, радше, популярність напівскандальна. Але треба робити поправку на час абсолютної спраги не стільки за подібним виданням, скільки за самою тематикою. Людям 70 років втовкмачували, що говорити відверто про інтимні стосунки, про секс — аморально, вульгарно, низько… Тому і обурювався священик в моїх рідних Борщовичах, казав, що я ганьблю село такою газетою. Реакція моєї нині вже покійної матері, жінки простої і дуже віруючої, здивувала навіть мене. Вона висловилася в тому сенсі, що я лише роблю свою роботу і мене навряд чи можна за це картати.

— І все ж, як ви «скотилися» до такого життя? Важко було погодитися на посаду головного редактора «вульгарного» видання?

На початку 90-их, коли радянська система ще не рухнула, а свобода слова набувала розмаху і сили, в Тернополі група підприємців (двох я добре знав) вирішила видавати всеукраїнський політичний тижневик «Заповіт». Звісно, переслідуючи і власні комерційні цілі. Дуже добре пам’ятаю той день, коли до Чорткова, де я тоді працював редактором (до речі, наймолодшим в Україні) районної газети, з Тернополя приїхала ледь не делегація. Для мене було сюрпризом побачити і вже нині покійного письменника Юрія Покальчука, який у той час гостював у Тернополі. Пізній вечір в якомусь ресторані Чорткова закінчився тим, що я погодився повернутися до Тернополя й очолити тижневик «Заповіт».

За мого редакторства тижневик швидко став доволі популярним, гарно продавався, поширювався по всій Україні, потрапляв і за кордон, зокрема до Канади і США. Нам писали солідні автори з Києва, Львова, багатьох інших міст. Пам’ятаю, отримав листа з Америки, в конверті було 25 доларів і прохання надіслати останні номери видання.

—І ви вирішили ще примножити рейтинг за рахунок незвичайного на той час додатка?

— Не зовсім так. Якось один із керівників фірми, що видавала «Заповіт», Володимир Легкий, прекрасний художник, чудовий підприємець, людина надзвичайно творча і неспокійна, завів зі мною розмову про те, щоб видавати ще якусь газету. Мовляв, маємо вже дуже серйозний «Заповіт», ще б щось легше паралельно випускати. Саме Володя і запропонував назву «Пан+Пані». Це було десь весною 1991 року, до розвалу СРСР залишалося кілька місяців.

Відверто кажучи, авантюризму і мені ніколи не бракувало, я завжди ризикував, ризикую і в свої майже 60. Бо тільки так можна відчути, що ти живеш, а не існуєш. В кожному разі, тоді, у 91-ому, я рішуче підтримав нову авантюру Володі Легкого. А там, де два творчі авантюристи, щось мусить вийти!

— Ви пам’ятаєте перший випуск газети ?

— Я не пам’ятаю подробиць. Я знаю, що окремо випускати «Пан+Пані» ми не мали права, радянська система ще була доволі сильною і безкомпромісною. Але ми пішли на хитрість: зробили видання додатком до тижневика «Заповіт». І цей варіант пройшов! Проблеми з’явилися пізніше… На той ще радянський час газета не могла не виглядати еротичною чи навіть порнографічною! Деякі партійно-радянські чиновники і дуже моральні читачі на оголені тіла так і казали: «Це — відверта порнографія! Заборонити! Закрити!».

— Це були світлини ваших авторів і читачів?

— На жаль, а може, на щастя, — ні. Звідки раптом взятися в СРСР таким авторам? За такі фото могли посадити! Ми десь придбали фотоальбом відомого у всьому світі фотохудожника Гельмута Ньютона. Його світлини і стали фотоілюстраційною основою видання: це відповідало суті «Пан+Пані», несло в собі високу естетику, виховувало в читача почуття прекрасного. Ми, можливо, не дуже думали тоді про виховну місію видання, але те, що свідомо намагалися уникати вульгарності, примітивізму — цілком однозначно.

— А як із авторськими правами?

— Бачте, тоді про авторські права говорити було дещо недоречно. Ну, згрішили. СРСР все списав. Думаю, що і за кордоном до таких витівок відносилися ще поблажливо. Для них було шоком вже те, що щось подібне і в нас з’являється, що крига скресла, в СРСР з’явився якщо не секс, то бодай щось у цьому сенсі.

— Чи мали ви перед очима якісь зразки подібних видань у світі?

— Ні, все належало починати з нуля. Але був Володимир Легкий, художник від Бога. Ми з ним робили перед цим обласну молодіжку, був успіх! Володя любив повторювати: «Газету не читають, газету дивляться!». Звичайно, він перебільшував, але правда в тому, що будь-яке друковане видання починається з зовнішнього вигляду, як, зрештою, і людина. Був у нас чудовий комп’ютерний верстальник Василь Штогрин, теж талановитий художник, його ми з Києва запросили. Тобто гарне обличчя нового видання було гарантоване, хоча сьогодні цей дизайн виглядає не так привабливо. Все решта було на мені: рубрики, тексти, автори… Ми не могли когось копіювати, бо не було з чого, про закордонні видання якось і не думали.

— Які рубрики були найпопулярнішими?

— Точну назву рубрик я не пригадую зараз, до того ж не маю підшивки тижневика. Я б з задоволенням придбав, якби хтось мав. Читав десь, що продається. Озвіться, будь ласка!

Рубрик було не так вже й багато, ми зосереджувалися насамперед на текстах, на ілюстраціях, на якихось несподіванках. Добре пам’ятаю, коли ми запровадили оголошення під рубриками «Він шукає її», «Він шукає його», «Вона шукає її». Це було щось революційне на той час! Рубриками займався прекрасний журналіст Сашко Гадомський, якого, на жаль, вже нема серед нас.

— То чи був секс в СРСР?

— Шалена популярність «Пан+Пані» переконувала, що сексу в СРСР було не лише багато, він ще й був дуже різноманітний! Словом, як і всюди у світі. Просто в СРСР слово «секс» було лайливим, воно асоціювалося з примітивною порнографією, з ницістю почуттів. І в цьому сенсі авторка знаменитої фрази «В СРСР сексу не було» мала рацію. Але достатньо було бодай трішки відкритості, відвертості — і з’ясувалося, що у нас все, як у людей. Ми отримували сотні листів від вдячних читачів, оголошень було все більше і більше, тираж ріс, як на дріжджах. Це був і комерційний успіх, і чисто людський. Ми нічого подібного не очікували, успіх просто звалився на голову. Причина проста: ми почали заповнювати дуже важливий і потрібний сегмент суспільного вакууму.

— Чи були у вас табуйовані теми, слова?

— Ми намагалися бути максимально чемними, уникали відверто провокаційних слів. Щодо тем, то жодних табу ми не визнавали.

— Як люди дізнавалися про тижневик?

— Заборонений плід завжди поширюється набагато оперативніше, ніж цього б хотіли моралісти різних ґатунків. І в цьому була наша вигода. Але на самоплив ми в жодному разі не надіялися. Тут я взяв на себе повну відповідальність і використовував всі доступні на той час варіанти поширення: надсилали газету в різні установи і організації всієї України, пропонували все більше і більше угод з «Союздруками» різних міст, шукали приватних розповсюджувачів. І паралельно постійно вдосконалювали, звичайно, зміст і дизайн.

— Хто були ваші читачі?

— Якоюсь спеціальною соціологією ми не займалися, але, судячи з тодішньої пошти, можу сказати, що популярність була тотальною і в місті, і в селі, серед молодих і старших. Пригадую, мене запросили на одне весілля в село. Звісно, я прихопив пару десятків примірників «Пан+Пані». І що ви думаєте? В якийсь момент гості настільки заглибилися в читання, що забули про все на світі. «Так ось чого вам бракувало, мої дорогенькі», — подумав я тоді і зайвий раз переконався, що, попри докори, подібне видання потрібне. Треба було покінчувати з адептами фальшивої моралі і моралізування на тему інтимних стосунків.

— Журналістський колектив було важко формувати?

— У нас штат був мінімальний, всіх ми привчали бути універсалами, бо треба було економити. Але ми мали позаштатних авторів в багатьох містах України. Я кажу лише про перші два роки існування видання, бо потім ним займалися інші люди, я виїхав до Юрмали в Латвії, де в мене було помешкання, яке я обміняв буквально перед розпадом СРСР.

— Які події, публікації найбільше запам’яталися за два роки вашого редакторства?

— Я думаю, сам факт появи такого видання. Бо починав як редактор «Заповіту», але згодом він зник, а спонтанний тижневик «Пан+Пані» пережив його, хоч і не на довго і вже з іншими людьми.

— Коли і чому закінчилася ваша співпраця з «Пан+Пані»?

— Десь влітку 1993 року все скінчилося для мене. Там була і моя частина вини, але це окрема історія. Тоді довелося все починати з нуля. Восени 1993 року я вже жив у Латвії і працював власним кореспондентом найпопулярнішої тоді в Україні політичної газети «Київські відомості». Трішки пізніше я почну паралельно працювати позаштатно для радіо «Свобода»…

— Чи вдосталь зараз в Україні еротичних видань і чи вони автентичні?

— Я не стежу за українським ринком подібних видань. Зараз мало чого автентичного…

— Що дав вам досвід роботи у «Пан+Пані»?

— Я відчув смак успіху і дізнався про один із шляхів його досягнення в житті.

Оксана Хмельовська

Опубліковано : 14.02.2017 08:13