Подорож у шоколадну країну

Повідомляє studway.com.ua 06.08.2018 19:05

Фото з мережі Інтернет

Нашого цвіту – по всьому світу, принаймні так з моїми друзями, які є навіть у містечку Фрібур. Воно відоме єдиним у Швейцарії університетом, де викладають німецькою і французькою мовами. «Круто, півроку в Швейцарії», – думала я про свого друга, а потім виправлялася, – «Дві важкі іноземні мови, чужий менталітет, кава в Макдональдсі приблизно за 6 доларів, так і у Львові непогано залишитися».

Раніше я ніколи не цікавилася цінами на подорож до Швейцарії: було страшно. Прямими і справді не варто, тим паче краще не рахувати у кількості стипендій чи лате: така конвертація може призвести до серцевого нападу.

Якби не WizzAir та його спокусливі пропозиції з Польщі, я б і не дивилася. Якось зазирнувши на kiwi, я побачила літак з Варшави до Базеля всього за 50 доларів. Рішення все одно здавалося непростим: це ж треба доїхати до Варшави, а якщо на кордоні проблеми, а якщо на рейс спізнюся? І ще важче питання – як повернутися, а на що там жити? Та звук повідомлення сповістив мене, що квиток уже на пошті.

Страх заторів на кордонах змусив мене відмовитися від прямого автобуса зі Львова до Варшави, зважаючи на те, що статистично з Інтерсіті таких проблем менше. І справді, на території Польщі я опинилася за дві години. Однак вже у потязі виявилося, що посвідчення ISIC не дає право їздити на польскому потязі (купити квиток на сайті можна, а їздити – ні). Про це я дізналася в купе, де мені пояснили, що знижки за міжнародним студентським поширюються лише на студентів-поляків, що навчаються за кордоном. Довелося рятуватися доплатою до повної вартості квитка.

До Варшави я доїхала пізно ввечері. Оскільки мій літак був вранці, я вирішила зупинитися у когось по Couchsurfing. Турботливий хост зустрів мене з кавою на вокзалі, привіз додому, а вранці провів до аеропорту.

Аеропорт Базель-Мюльхаус-Фрайбург незвичайний тим, що управляють ним дві держави водночас – Франція та Швейцарія. І тому, коли я та мій маленький рюкзак думали, що прилетіли в Швейцарію, «Вітаємо у Франції» від Vodafone нас повеселило. Це місце, де я постала перед складним вибором: праворуч – Базель, ліворуч – Сан-Луї. Mission complete, я долетіла.

Швейцарська транспортна система вважається однією з найкращих у світі. Майже усі тут мають проїзний SwissPass, завдяки якому можуть користуватися будь-яким наземним і водним транспортом. Ціна на одиничні подорожі – висока, як і штрафи за «проїзд зайцем», тому дорога з Базеля до Фрібура може коштувати, як квиток на літак.

Коли я нарешті приїхала до містечка, воно вже спало, і тільки кілька ліхтарів указували шлях. Маленьке, тихе, акуратне і наче трохи похилене – таким воно здалося мені на перший погляд і таким ж мені його описували. Наступного ранку я навіть не взяла фотоапарат: неспішно знімати швейцарську осінь я ще встигну.

Все було не так. У цей день відбувався Morat-Fribourg, один із забігів марафону, про який ні я, ні мій друг не знали. Раніше пустий і спокійний Фрібур раптово наповнився людьми: хтось сидів у кав’ярнях, хтось відпочивав після забігу, хтось фотографувався, а хтось уже вважав себе переможцем.

Саме тоді я могла побачити людей – які вони тут. Мовний бар’єр заважав мені повноцінно спілкуватися, адже французькою я не розмовляю взагалі. Це не так страшно: кілька базових фраз німецькою, а потім співрозмовники самі пропонували перейти на англійську. Принаймні для себе я розвіяла стереотип про замкнутих швейцарців: студентка Фрібурзького університету Монік розповіла, як бігає у різних країнах, а Анрі й Жюстіна, пара з Берну, поділилися зі мною гордістю за свого внука, який уперше в житті долає дистанцію марафону з батьками.

«Тут красиво, і я не почуваюся чужою», – подумала я. Навіть вуличний музика – як у Львові, як будь-де, де я жила. Ці асоціації, зачіпки, які формувалися іноді днями, а іноді роками проживання у різних місцях, дозволяли миттєво полюбити новий куток, зробити його своїм.

«Фрібур несподіваний», – думала я. Особливих очікувань щодо університетського містечка у мене не було, і тішило вже те, що з кожної його вулички віяло затишком. У Швейцарії я також відчула та побачила, що у природи нема поганої погоди. Коли виходило сонце – я вражалася кількості кольорів, які показує мені місто. Коли був дощ – я дивилася на гори, які на тлі сірого неба виглядали ще величніше, ніж зазвичай. Так, перебуваючи у місті, важко побачити всю красу природи, але і того, що я побачила, вистачило, щоб повністю замилуватися Швейцарією.

Наступного дня я вирішила поглянути на університет. Université de Fribourg, або просто університет Фрібура. Ще з часу заснування у 1889 році він був двомовним, і це приваблювало студентів з усіх кутків Швейцарії і Європи. Українські студенти бувають там рідко: більшості все ж ближча англійська, та й потрапити до Фрібура не так просто. Я вирішила подивитися на нього зовні, не заглиблюючись у деталі освітнього процесу.

Будівлі на території університету виглядали водночас і сучасно, і ні, а що особливо вразило мене, так це величезна кількість зелені. Дерева, газони, клумби з квітами – все це, мабуть, для того, що втомлені від навчання студенти могли хоча б відпочити морально.

Умиротворення розповсюджувалося й на інші будівлі. Німецька педантичність, французька романтика і швейцарський спокій – так я би описала центральний корпус і фонтан поруч з ним.

Саме там я зустрілася з Катрін, студенткою факультету соціальних наук. Я звернулася до неї англійською і дізналася, що сама вона родом з Бельгії. Дізнавшись, що я українка, вона раптом сказала: «Не дивно, що ви посварилися з Росією. Я рада, що ми не сусіди». Так, тут знають про Україну, хоча далеко не всі. Молодь Фрібура не особливо відрізняється від студентів будь-де: є тут і ті, кому невідомо, яка партія перемогла на виборах у Німеччині чи що там у Франції з Макроном. Вони вивчають те, що їм цікаво, і політика – не завжди частина їхнього світогляду.

І все ж цікавість була. Я навчилася кільком французьким словам, одне з яких я навіть використала у заголовку, і вирішила, що у наступний – останній день у Фрібурі – я мушу спробувати шоколад і сир. Фото, звісно, не збереглися: усе знищувалося надто швидко. Але шоколад, як і будь-які продукти, у Швейцарії можна купити у супермаркеті. Мене приємно здивували ціни: найдешевша плитка коштувала половину франка. Швейцарський шоколад – насичено-молочний і справді смачний, проте його смак не змусив мене розлюбити доступні в Україні батончики. Ні, рубінового в продажу ще нема – деякі швейцарці навіть не чули про винайдення четвертого сорту шоколаду.

Іноді мені здавалося, що вони взагалі живуть осторонь новин – трохи у вакуумі чи на своїй хвилі. Але потім я зрозуміла, що це явище далеко не масове, а мешканці Фрібура такі ж різні, як усі, кого ми знаємо.

Стереотипи не розбилися – просто перестали існувати. Швейцарія виявилася простішою, ніж у мріях, і, мабуть, у цьому і є секрет її чарівності: ти розслабляєшся і перестаєш думати про свої очікування. І з голоду ви точно не помрете: тут повно шоколаду.

Фото: Тетяна Команицька

Опубліковано : 06.08.2018 19:05