Сповідь один раз у році нічого не дає, крім нових гріхів

Повідомляє tenews.org.ua 17.12.2018 18:17

Фото з мережі Інтернет

Лише Церква є стовпом та твердинею Істини. Без Церкви не може бути Покаяння, без Покаяння не можливо досягнути Царства Божого, а без Сповіді не можливе повноцінне Покаяння.

1. З якого саму часу почали сповідатися і коли саме сповідь отримала таку форму, як маємо зараз? Чи перші християни ходили сповідатися?

Для того, щоб відповісти на це питання, слід пригадати кілька принципових речей. Перше. Сповідь – це зовнішній вияв  нашого покаяння, в той час коли Покаяння – це глибокий, але вже внутрішній акт скорботи за вчинені гріхи та невірні вчинки. На жаль, навіть віруючі часто плутають ці поняття, вважаючи їх синонімами. Це, звісно, не так. Чимало людей приходять до священика, але відчуття сорому, огиди до гріха, усвідомлення аномальності своїх вчинків і бажання виправитися не відчувають. Вони просто з певною періодичністю здійснюють певний релігійний ритуал, який називається «Сповіддю». Під час такого дійства людина, яка аж ніяк не відчуває себе грішною, не бачить потреби у кардинальній зміні способу життя, всього лиш веде милу бесіду зі священиком, найчастіше виправдовує себе та звинувачує в своїх проблемах когось іншого. Тому духівники постійно наголошують, що важлива не стільки зовнішня Сповідь – (усне перерахування поганих вчинків), скільки прожиття сповідником реальної відрази, гидування до всіх перелічених злих справ і бажання їх швидше виправити. Зовнішня форма повинна завжди ґрунтуватися на внутрішньому змісті. Очевидно, що людина, яка приходить до магазину, хоче купити не коробку і не обгортку якоїсь речі, але саму ту річ. Так і Богу від нас потрібні не зовнішні ритуали, але глибока, повноцінна внутрішня реальна зміна життя, прагнення до святості. А святість без покаяння – неможливе.

Святе Писання, яке головною ціллю має привести людину до Бога, неодноразово наголошує на необхідності покаяння для людини. Ми згадаємо два, найбільш важливих свідчення. Іоан Предтеча, останній Старозавітній і перший Новозавітній пророк, вийшов на проповідь закликаючи: «Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне» (Мф. 3:2), і далі: «Створіть же плоди, достойні покаяння»(Лк.3:8). Хрещення Іоана було прообразом Новозавітнього таїнства Покаяння – Сповіді. Хоча своєю зовнішньо формою воно нам більше нагадує саме таїнство Хрещення, у дійсності це було саме Покаяння – такої особливої, незвичної для нас сьогодні форми. Люди каялися у своїх гріхах перед Богом у присутності Пророка Божого, а той, на символ прощення і очищення, омивав їх у водах Йордану. Очевидно, саме з цього часу можна вести мову про покаяння в новозавітній Церкві. У всій повноті Таїнство Покаяння стало можливим лише після того, як Христос поставив своїх учнів на особливе служіння душпастирства. Церква вчить, що священство це не лише певні знання людини, його особисті властивості освіти чи характеру. Це особливий дар Святого Духа, харизма священика. «Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін.20:21-23). Виняткове право, монополія прощати чи залишати гріхи зберігаються тільки за священнослужителями. Жодний психолог, психотерапевт чи добрий товариш не може допомогти людині в цьому аспекті. Обов’язково потрібен священик.

У часи Древньої Церкви покаяння, визнання власних помилок і бажання їх виправити, було головною умовою членства в Церкві взагалі. Людина, яка хотіла бути християнином приносила Богу та громаді своє покаяння. Вона розповідала всім про свої гріхи та просила людей, щоб ті молилися за неї. Відтак, перша форма покаяння, відома нам з історії – це публічна сповідь, каяття людини перед усім народом. «Коли хто бачить свого брата, який грiшить грiхом не на смерть, то нехай молиться, i Бог дасть йому життя, тобто тому, хто грiшить грiхом не на смерть. Є грiх на смерть: не про цей кажу, щоб вiн молився. Всяка неправда є грiх; але є грiх не на смерть». (1Ін.5:16-17). За «дрібні» гріхи люди каялися, а за великі – грішників відлучали від Церкви.

Цікаво, що саме до громади, а не тільки до служителів, звертається апостол Павло, коли каже вигнати одного грішника (І Кор.5) та простити іншого (2 Кор 2. 3-11). З часом стало очевидно, що публічна сповідь хоча й має неймовірне значення для самого каянника, для аудиторії навпаки – є величезною спокусою. Люди не готові без шкоди для свого духовного та душевного здоров’я чути про явні гріхи інших. А це, в свою чергу, породжувало нові гріхи. Саме з цієї причини з часом публічну сповідь було замінено на приватну – перед духовним наставником, священиком чи єпископом. Слід, одначе, зауважити, що інститут духівництва існував завжди паралельно з цим. І хоча Сповідь могла бути публічною – розрішення чи епітимію священик все одно мав людині дати. З часом, викристалізувалася звична нам форма Сповіді, яку ми маємо й нині.

2. Як видозмінювалася форма сповіді і коли саме з’явилося таке поняття як Таїнство Покаяння?

Одразу згадаємо, що в різні часи в різних Помісних Церквах існувала різноманітна практика. У Древній Церкві це одна практика. У Західній інша. У Східних Церквах – були ще інші. І навіть до Вселенських соборів було по-одному, а після – по-іншому. Тому, остаточно та коротко відповісти на це питання неможливо. Ще з часів Старого Завіту свідомість віруючих зберігала думку про те, що грішна людина гріхами відганяє від себе милість Божу. Відтак, і храмові богослужіння, і приватні молитви мали на меті одне – ублагати Творця прощення провин та благословення на майбутнє.

Після Міланського едикту 313 року, який відкрив широко двері для язичників, чимало з яких були користолюбцями та шукали не Христа, а милостей від імператора, в системі Церкви з’явилися навіть особливі чини – зумовлені відступленнями людей від Церкви і Христа. Грішників було поділено на тих, які 1) плачуть (вони стояли при вході до храму, на паперті – порозі, де плакали та просили вірних помолитися за них) 2) слухають (вони стояли в притворі, де були присутні до молитви за оголошених), 3) припадають (вони могли бути в храмі, але тільки стоячи на колінах, і то тільки до часу молитов за оголошених, після чого покидали церкву ) і 4) стоять разом із вірними (були в храмі разом із вірними, але не могли причащатися). До прикладу, гробокопач (той, хто наважився грабувати могили ) відлучається від причастя, згідно 66 правилом Василія Великого, на 10 років. 2 роки повинен бути з тими хто плаче, 3 роки – разом з тими, хто слухає, 4 роки – разом з тими, які припадають, і 1 рік – разом з тими, хто стоїть з вірними. Після 10 років гробокопач міг причащатися. У цілому практика Сповіді, а також частота була різна – від щоденної в монастирях Сходу, до щорічної – в Російській імперії.

3. Як зараз відбувається Сповідь? Про які елементи сповіді не варто забувати?

Найперше, всім, хто бажає приступити до святого Таїнства Покаяння, треба пригадати, що до нього слід ретельно готуватися. Сповідь без належного приготування – це зневага святині. Людина, яка наважується приступити без страху Божого, благоговіння та необхідної підготовки не тільки не отримає прощення гріхів, але накликає на себе нові, ще більш страшні. Чому? Бо попередні наші гріхи були пов’язані з речами побутовими, тими які стосуються нашого ставлення до людей або до себе. А у випадку зневаги святих таїнств ми зневажаємо Самого Бога. Тож, очевидно, що це непорівняні між собою речі. Для підготовки до Таїнства Сповіді слід готуватися на всіх рівнях: духовному – сугубими молитвами та участю в загальних богослужіннях. Психологічній – простити і примиритись із усіма своїми кривдниками. Інтелектуальній – слід відкрити «Закон Божий» чи «Катихизис», аби оновити собі в пам’яті значення та змісту таїнств, а також, переглянути список гріхів відповідно 10 Заповідям чи Заповідям Блаженств. На тілесному – ми утримуємося від вживання їжі та пиття від опівночі цього дня, з уваги на Причастя, а кілька днівперед цим тримаємо піст. Підходячи до священика ми маємо знати чому ми тут, навіщо сюди та з чим ми прийшли. Звісно, священики часто «допомагають» людині сповідатися. Однак, дуже дивно, коли людина роками живе в церкві, але не навчилася добре сповідатися. (А цього треба вчитися!). Після того, як священик у розмові переконається у нашій готовності прийняти прощення, він встановить для нас певну духовну справу (покуту, епітимію) яку ми повинні виконати для того, щоб подолати існуючі в нас пристрасті. Якщо духівник благословить нам молитовне правило, піст, милостиню чи поклони, а ми їх не виконаємо, то наша сповідь буде недійсною, а навіть шкідливою. Після того, як священик покривши голову єпитрахиллю прочитає розрішальну молитву, ми беремо в нього благословення та йдемо готуватися до св.Причастя.

4. Як часто слід людям сповідатися? Від чого залежиться частота походів до Сповіді?

Частота сповіді людини залежить від її духовного зору та чутливості до стану своєї душі. Для людей духовно хворих, які мають зачерствілу та огрубілу душу, питання частоти приходу до Таїнств узагалі не стоїть. Вони цим не живуть, не думають про це та й сам факт можливості очистити душу від гріховного намулу для них зовсім нічого не означає. І навпаки: для тих, хто хоче жити чесно та свято, бути духовним здоровим, дуже важливо регулярно робити «ревізію» свого життя, аналізувати вчинки, каятися в гріхах та виправляти помічені помилки. Без Сповіді, – благодатної Господньої допомоги на цьому шляху, сама людина нічого принципово суттєвого зробити не в силах. Відтак, разом із духівником встановлюють необхідну частоту Сповіді та Причастя. Це насправді сильнодіючі ліки, і приймати їх краще всього лише після консультації зі своїм духівником – священиком, який нас добре знає. У будь якому випадку нагадаю, що Сповідь один раз у році нічого не дає, крім нових гріхів.

5. Якщо причащатися в один день не можна двічі, чи можна сповідатися двічі, якщо, наприклад, забув сказати гріх?

Справа в тому, що люди при найбільшому своєму бажанні не зможуть сказати священику всі свої гріхи. Очевидно, що цього від них і не вимагається. Священик хоче побачити найперше загальний стан людини, переконатися в її каятті та бажанні примиритися з Богом і Церквою. Людині не обов’язково скрупульозно, на рівні манії чи неврозу, намагатися пригадати кожну цукерку в піст, кожну свою зустріч із злою сусідкою чи спокусливу думку . Важливо зрозуміти, що окрім забутих гріхів у нас є безліч гріхів, яких за гріхи ми взагалі не вважаємо. Ми не бачимо їх, а вони в нас є. Що ж буде з ними? Нехай ні в кого з нас не буде ілюзій, що ми завжди каємося у всіх гріхах. Ми каємося тільки в тих, що пам’ятаємо, або тих, які нас найбільше болять. Навпаки: найстрашніші наші гріхи, які стали нашою другою природою, ми взагалі не помічаємо й дуже рідко кажемо їх священику. Тому, двічі в день сповідатися людині не потрібно, але потрібно говорити духівнику про те, що розуміємо весь трагізм свого становища, і багато гріхів не помічаємо, але знаємо, що вони є, і що вони мучать нас.

6. Якщо людина багато років не сповідалася, чи може її священик не допустити до Сповіді?

Жодного грішника, який хоче каятися, священик не може відправити від себе геть. Навпаки: добрий священик буде особливо уважним до людини, яка перебувала багато років у стані величезних духовних болячок та намагатиметься всіляко допомогти їй. Залишити далі її страждати було б надто жорстоко. Інша справа, що священик може і повинен перенести Сповідь на інший час тій людині, яка прийшла в храм у стані сп’яніння, без належної підготовки, благоговіння, страху Господнього, не бажаючи нічого в своєму житті змінювати. Не готових до прийняття Таїнств священик не розрішає від гріхів і не допускає до св.Чаші.

7. Чи можна приймати Святі Тайни, якщо вчинив якийсь щоденний гріх і відразу розкаявся?

«Розкаятися в грісі» мовою церкви означає не пожалкувати чи пережити іншу негативну емоцію пов’язану з певною подією, але виправити цей гріх, компенсувати принесене в світ зло. Відтак, якщо розкаявся і виправив – то можна. Якщо не виправив і знаєш, що не виправиш і надалі – тоді не треба до одних хвороб додавати інші. Краще дочекатися до часу, коли Таїнства Церкви можна буде прийняти не в суд, і не для вічного осудження.

8. З якого віку варто сповідатися?

Практика Православної Церкви сьогодні говорить про те, що до семи років діточок Причащають без Сповіді. Тим не менше, це питання завжди індивідуальне. Деякі дітки розвиваються раніше, а деякі навпаки – можуть суттєво відставати від своїх ровесників. Тому, це питання не має однозначної відповіді – її може з’ясувати лише розмова священика з дитиною напередодні Сповіді.

9. А як щодо загальних сповідей, які практикуються у деяких храмах? Чи допускається це?

Історія «загальних сповідей» сягає часів святого Іоана Кронштадського, який через величезний наплив віруючих до нього (а це були тисячі людей щодня!), фізично не міг висповідати кожного. Цього священика називали «Всеросійським батюшкою», якому не було аналогів у новітній історії Російської імперії. До нього їздив весь світ. Саме для таких випадків «загальна Сповідь» мала якесь виправдання. Якщо сьогодні священик не працює на парафії, не сповідає свою паству увесь рік, а в час Великого посту звершує лише «загальну сповідь» – він, м’яко кажучи, сильно грішить. Не тільки тим, що приміряє на себе рясу «всеросійського батюшки», але й тим, що лінивий і байдужий до своєї пастви. Як прекрасно, коли храмові свята в багатьох селах і містах збирають у великих кількостях запрошених гостей священнослужителів. Отці разом служать Літургію, святкують, а потім йдуть на обід. Було б чудово, якби отці запрошували один одного не тільки на обіди та частування, але й для того, щоб допомагати займатися своїми безпосередніми обов’язками. Між іншим, саме з таких причин чимало людей не задовольняються формальним ставленням до себе, а тому покидають Православну Церкву. Вони хочуть, аби з ними говорили особисто, а не ставилися як до сірої, аморфної і пасивної маси. Зрештою, треба нагадати й людям, які полюбляють лише «загальні сповіді» одну річ. Ви все одно не втечете від Божого правосуддя. Він знає, що ви не хочете сповідатися і не боретеся з гріхами, а лише відбуваєте певний ритуал «попри людське око». Сповідатися один раз у рік, і до того ж, загальним чином, християнин не може. Він викреслює себе з членів Церкви своєю впертістю та пасивністю.

10. Чи можна сповідатися у священика не своєї конфесії?

Що буде, коли в бак автомобіля залити не бензин, а томатний сік? Що буде, якщо замість снодійних ви вип’єте проносне? Що буде, якщо поцукрувати борщ, а намагатися розпалити піч кубиками льоду? Ви, напевне скажете, що це повна маячня! Я теж скажу таке про людей, які не знають, хто вони. Є речі, які визначають нас, дають глибоку характеристику нашій особистості. Якщо ми кажемо, що людина – католик, то це говорить не тільки про те, в якій традиції вона зустрічає релігійні свята, але найперше свідчить про її світогляд. Так само й православні мають власні переконання та базові цінності. При чому, саме тому, що ми – православні, ми не можемо робити того, що роблять і навчають католики, а католики не роблять того, чого роблять православні. В різниці між нами і сховано суть того, ким ми є. Відтак, причащатися і сповідатися православному християнину в католицькому костелі й буде означати: заливати у бак автомобіля томатний сік, і сподіватися, що це авто буде їхати.Я б навіть сказав більше. Для людини без причини змінювати духівника гріховно. Ми повинні постійно сповідатися і вести духовне життя під наглядом одного й того ж панотця.

11. Чи люди, які не можуть причащатися (вдруге одружені, ті, яким священик з певних причин забороняє сповідатися), можуть йти до сповіді? А якщо зрозуміло, що ця їхня сповідь – остання?

У Православній Церкві існують правила духовної терапії та педагогіки. Вони завжди мають конкретну мету і методику. Скажімо, заборони та епітимії накладаються на людину не пожиттєво, а на певний час, або до повного розкаяння в своєму гріху (переважно мається на увазі щось особливо небезпечне та вагоме). Звісно, в небезпеці смерті ці заборони скасовуються. Однак, слід чесно сказати, що відлучені від церковного спілкування вперті грішники мало коли бачать у цьому потребу.

12. Які наслідки від приховування гріхів?
Наслідки від приховування гріхів на сповіді точно ті самі, які мають наслідки приховування від лікаря пацієнтом симптомів своїх хвороб. Кому людина робить гірше, що обманює священика? Звісно, тільки собі. Якщо не розкажеш правди – залишишся хворим. При чому, твоя хвороба буде прогресувати й далі, все більше мучити та виснажувати тебе. Більше того! Нечесна Сповідь, при якій людина свідомо приховує свої злі вчинки, не діє частково. Вона не дійсна вся. Відтак, людина не тільки не звільняється від провин, але й отримує нові, значно більші.

13. У протестантів існує сповідь не перед священиком, а перед Богом. Як традиційні Церкви до цього ставляться?

Якщо бути дуже тактовним, з богословської точки зору святих Таїнств не існує ніде, крім Православної та Католицької Церков. Всі інші людські об’єднання не є Церквами, а відтак – не рятують людей від вічної погибелі. Треба зрозуміти одну важливу річ. Якби можна було спастися поза Церквою, або без Неї – Бог би Її не створив. І далі. У Церкві Православній, та і в Католицькій теж, людина сповідаючись робить це перед Богом. А священик не суддя, а свідок її покаяння. Відтак, одна з найголовніших рис Церкви є та, що в ній люди отримують прощення гріхів. А що відбувається в псевдорелігійних гуртках нам невідомо. Знаємо лише, що однієї щирості та віри в божественний авторитет Біблії недостатньо. Лише Церква є стовпом та твердинею Істини. Без Церкви не може бути Покаяння, без Покаяння не можливо досягнути Царства Божого, а без Сповіді не можливе повноцінне Покаяння.

Опубліковано : 17.12.2018 18:17