Студенти з Марокко, Ірану та Китаю про життя в Україні
Повідомляє studway.com.ua 04.07.2018 11:17
Амір, 23 роки, іранець, навчається в КНУ ім. Тараса Шевченка
Амір – відвертий і щирий, охоче ділиться своєю історією життя. В Ірані він прожив перших 17 років, а потім вирішив поїхати в Канаду, оскільки бажав побачити як живуть люди на іншому континенті та відкрити для себе нову культуру.
Чекати відповіді подався до України, оскільки на еміграційне рішення можна очікувати й декілька років.
– Завжди цікавився країнами Центрально-Східної Європи, їхньою історією та культурою. Обрав Україну, оскільки під час численних подорожей зустрічав багато привітних і щирих українців, які справили на мене дуже приємне враження, – розповідає Амір з неабияким захопленням.
Переїхавши в Україну, Амір далі чекав на канадську візу, але вирішив одразу вступити до КНУ ім. Тараса Шевченка. Там він почав вивчати вірусологію, а після першого семестру перевівся на біофізику. Студентське життя йому подобається: багато нового, цікавого й незвичайного. Амір досі відкриває для себе щось унікальне щодня.
Через стереотипи про людей зі Сходу хлопець очікував, що європейці можуть ставитися до нього по-расистськи. Проте побоювання не справдились: українці вже з перших днів дуже тепло його прийняли.
– Зважаючи на те, що я іранець, я б міг бути дискримінованим у багатьох країнах світу. Проте ситуація в Україні зовсім інша: за п’ять років проживання тут я жодного разу не стикався з расизмом.
Він з приємністю згадує перший день в університеті. Каже, що був замкнутим і сором’язливим, але нові одногрупники не залишили його осторонь.
– Після першої пари до мене підійшли всі одногрупники, щоб привітатися і познайомитися. Це додало мені впевненості й закарбувалось у пам’яті як один з найщасливіших моментів життя. Вони й далі радо запрошували мене гуляти, незважаючи на моє походження.
Після двох років в Україні Амір таки дістав дозвіл на еміграцію в Канаду і вирішив скористатись довгоочікуваним шансом. Але вже з перших днів на іншому континенті він почувався дискомфортно.
Хлопець розповідає, що там йому не давали шансу проявити свою індивідуальність, не йшли на контакт. Люди судили про нього, зважаючи лиш на той факт, що він народився в Ірані – тоталітарній країні з дуже суворими правилами й законами, країні, яка нівелює прості принципи, як-от свобода слова чи повага до особистості. Тож уже за декілька місяців Амір вирішив поїхати.
– За короткий термін перебування в Канаді я відчував більше неприязні, ненависті та несприйняття, ніж коли-небудь раніше. Там я був чужинцем, у той час як українці прийняли мене, як свого, тому я вирішив повернутись. Із того часу минуло три роки, і я жодного разу не пошкодував про своє рішення, – ділиться спогадами Амір.
Тепер хлопець вільно володіє українською, хоча до приїзду розмовляв лише рідною перською та англійською, яку вивчив через інтернет.
– Мову вивчити не було дуже важко, оскільки я проживаю в україномовному середовищі. Труднощі були з біологічними та фізичними термінами. Спочатку використовував англомовні матеріали, проте згодом таки почав користуватись україномовними. Тепер переважно вчуся українською.
У вільний час Амір подорожує країною, цікавиться її історією, культурою, звичаями й традиціями. Також нещодавно він одружився з українкою. Каже, українки обдаровані не лише зовнішньою красою, але і є дуже освіченими, розумними, внутрішньо сильними і мотивованими.
– Я тут щасливий. Дружина навчила мене довіри до людей і радіти дрібницям. Тепер я можу з упевненістю сказати, що Україна є моїм домом, бо прийняла мене з відкритими обіймами. Це моя країна, і коли в ній трапляються проблеми, мені настільки погано, ніби це сталося з моєю батьківщиною. Я хочу найкращого для українців і роблю все, що в моїх силах, аби цьому сприяти. Вірю, що вони заслуговують не лише найліпшого теперішнього, але й майбутнього.
Алі, або Аладдін, як жартома його називають друзі, уже шість років проживає в Україні, вивчає фармакологію. Ще змалку він мріяв працювати в медицині. У Марокко активно рекламують українські виші, тому він вирішив вступити сюди.
Перший рік Алі інтенсивно вивчав українську, вже в кінці року успішно склав іспит на знання мови і почав опановувати професію фармацевта.
– Спочатку було важко, бо були важкі предмети, як-от анатомія та фізіологія. Потрібно докладати чимало зусиль, щоб засвоїти ці терміни рідною берберською, а українською – тим паче складно. Проте завдяки хорошим людям, які мене оточували, вірили в мене й допомагали, мені вдалось подолати всі труднощі.
Для Алі було важко акліматизуватись у незвичному холодному середовищі. Він прибув до України в листопаді, коли опадає листя і згодом починається зима, натомість в Африці цей час є початком теплого бездощового літа.
Окрім навчання, Алі практично застосовує свої навички, а у вільний час працює волонтером і подорожує. Улюбленим для нього регіоном уже довгий час залишається Закарпаття. Каже, що радощі й захоплення ділить з друзями, яких знайшов тут доволі швидко.
– Вони для мене є підтримкою та опорою. Я неймовірно щасливий, що познайомився з цими людьми. Попри те, що моя сім’я дуже далеко і я сумую за ними, ці люди є для мене братами й сестрами. Вони діляться зі мною своїми традиціями та звичаями, запрошують до своїх домівок на Великдень і Різдво, а це безцінно.
Про особисті стосунки Алі говорить з меншим ентузіазмом і помітним сумом в очах. Він шкодує, що його стосунки з українкою не склались, бо батьки дівчини не були готові прийняти зятя-іноземця.
– Ми розійшлись через те, що були проблеми з її сім’єю. Її батьки не були готові прийняти мене, передусім через моє походження. Мої ж батьки щиро раділи, що я щасливий із цією дівчиною, і неважливо, якої вона національності.
Алі вже повернувся до Марокко, оскільки завершилося його навчання в Україні. Однак планує приїхати в Україну вже найближчим часом, щоб здобути ступінь аспіранта. Запевняє, що полюбив не тільки Україну, але і її звичаї, традиції та людей.
Приїхати навчатись в Україну Лу порадив дядько. До того він приїздив сюди в робочих справах і цікавився українськими вишами для своєї племінниці, адже країна красива й недорога. Разом вирішили, що КНУ – найкращий варіант для навчання на міжнародних медіа-комунікаціях.
Перший виклик – оволодіти українською, адже англійської вона не знала. Починала з побутових слів, щоб задовольняти елементарні життєві потреби: піти до магазину чи скористатися громадським транспортом. Через незнання мови перші друзі в Україні були китайського походження.
– Уже після того, як я почала розмовляти українською, змогла спілкуватися зі своїми однокурсниками. Знання мови дозволило мені комунікувати з дедалі більшим колом людей, дізнаватись про Україну багато нового, а кінець кінцем – полюбити її. Особливо вподобала Київ, де проводжу більшість часу.
Упродовж семи років проживання в Києві Лу навчається в університеті українською і частково російською мовами. Перший рік була на підготовчих курсах, тепер закінчує магістерку, а далі планує продовжувати навчання тут, уже на аспірантурі.
Про прояви расизму чи дискримінації Лу розповідає так, ніби це щось несерйозне. Мовляв, з кожним трапляється, от і зі мною трапилось:
– Часом хтось може розказати недолугий жарт або кинути криве слово щодо мого походження. Але я цим не переймаюсь, бо розумію, що є різні люди і цього не варто сприймати близько до серця. Хороших людей усе одно більше.
Такі поодинокі випадки не засмучують Лу, вона веде активний спосіб життя, паралельно з навчанням працює перекладачкою. Багато подорожує, і, окрім Києва, улюбленими містами для неї стали Львів та Одеса. Дівчина задоволена рішенням жити в Україні: тут їй подобається.
Опубліковано : 04.07.2018 11:17