Пропонуємо ознайомитись з публікацією Ірини Мохар про нетипового переселенця для українського Поділля.

Італієць 52-річний Ауреліо Калліпаріразом із дружиною Віталією чотири роки тому приїхав до Вінниці. Залишив власний бізнес у Німеччині.

— Мав кафе італійської кухні в місті Крефальд, де найпопулярніше було морозиво джелато. Порція коштувала 1,75–2 євро. Клієнтів приходило багато. Серед них і дружина Віталія. Так познайомилися і почали зустрічатися. Коли вона мусила повернутися в Україну до хворої матері, поїхав слідом, — розповідає німецькою Ауреліо. Розмову перекладає дружина Віталія. Чоловік за три роки почав розуміти деякі слова українською, але вільно говорити може лише німецькою та італійською.

— У Вінниці мали приміщення під бізнес. Одразу вирішили робити піцерію "Італія". Спочатку був шокований умовами відкриття власної справи. Німці дають знижку на комунальні послуги для дрібних підприємців. Ціна нижча, ніж для населення. Для сезонних закладів є канікули, коли власники мають змогу перепочити і не сплачують податки. В Україні все навпаки. Ми три роки буквально жили на роботі, аби хоч трохи стати на ноги.

Для страв використовуємо італійські продукти: моцареллу, салямі, прошутто, консервовані помідори. Пасту, піцу, лазанью і морозиво готую сам. Знайомлюся з клієнтами, пропоную їм новинки.

Спочатку з подивом спостерігав, наскільки закрито поводяться українці. Були випадки, люди тікали, коли намагався до них заговорити. У Європі це норма, коли тебе зустрічає власник. Українці звикли ховатися. Але з більшістю клієнтів маємо дружні стосунки. Знаємо одне про одного все, завжди є про що поговорити.

У кафе працюємо втрьох. Крім нас із дружиною, є дівчина — бармен. Раніше мали ще одного працівника, але він до роботи ставився безвідповідально і байдуже. Тому звільнив його. Мої працівники — моя репутація. Клієнт приносить гроші, а я відповідаю за якість.

Ситуація в Україні нагадує дев'яності, коли цілі закарпатські села виїжджали в Італію. Бо всі стараються поїхати кудись, а не працювати в себе. За кордоном, коли ти робиш і сплачуєш податки, тебе ніхто не чіпає. Там є стабільність, діють закони.

Приємно спостерігати, як українці змінюються із запровадженням безвізу. Вони більше їдуть за кордон. Щось пробують і потім шукають щось цікаве в Україні. Раніше любили піцу на товстому коржі, зараз навпаки — тонку. Багато людей стали відчувати й цінувати смак якісної їжі, а не просто набивати шлунок. Пам'ятаю, як дивувалися відвідувачі, коли налив їм мініатюрне еспресо. Зараз такий об'єм кави сприймають спокійно. Розповідаю, яке має бути вино до страви. Тут усі більше люблять солодке, а в Італії віддають перевагу сухому.

У італійців їжа закладена на якомусь генетичному рівні. В Україні професіоналів, які люблять свою професію — дуже мало. Коли клієнти розповідають, що їли піцу на дровах, дивуюся. У Європі такі речі заборонені. Адже зола, що потрапляє в тісто, дуже шкідлива і викликає рак. Лише в старих селах, як музеї, залишилися такі піцерії.

За три роки так і не звик до водіння на українських дорогах. Таке враження, що правил не існує. Їдуть, як хочуть, повороти не вмикають та ще й по телефону розмовляють. Але я люблю цю країну. В захваті від Карпат. Хочу побачити Шацькі озера. А найбільшим плюсом вважаю землю. Тут є багато можливостей для ведення сільського господарства і тваринництва. На цьому можна добре заробляти.

До родичів в Італію їздив уперше цього літа. Частіше не виходить, бо дорого. Підтримую з ними зв'язок по скайпу. Повертатися туди жити не планую. Там криза. Країна навіть до підвищення цін завжди була недешева. Але зараз продуктовий кошик із 50–60 євро подорожчав до 100. Підприємцям важко. Брат має в Італії будівельну фірму. Каже, що роботи поменшало. Комфортнішою в цьому плані є Німеччина. Але житиму поруч із дружиною.

Готувати морозиво — невигідно

— Якісним натуральним морозивом займатися в Україні не вигідно. Сировина для нього дорога. Тут є багато дешевого морозива, яке роблять із неякісної сировини. Але воно також смачне, — розповідає дружина Ауреліо Калліпарі Віталія. — Джелато — натуральне морозиво, є особливістю нашого закладу. Для нього використовуємо домашнє цільне молоко високої жирності. Пасти для цього десерту замовляємо за кордоном. Намагаємося не збільшувати ціну, щоб люди могли купити більше. Якщо в Італії цього літа продавали морозиво за 55–62 гривні за кульку, то наше коштує 25 гривень. Але на продуктах не економимо. Краще маленький "зазор", але більший потік клієнтів.

Тісто для піци роблять вручну, тоді воно смачніше. Довго підбирали українське борошно.

— У мене серце болить, коли приношу щойно спечену піцу, або пасту, і вона ще півгодини холоне на столі. А клієнт говорить телефоном або на перекур бігає. Такі страви куштують одразу, бо розігріте — то фаст-фуд, — каже Ауреліо Калліпарі.